Ukrainian New Zealand Diaspora

Meetups In Auckland

The community of Ukrainian New Zealanders. Meet-ups, events of the community in Auckland. Our Mission

8 травня - День памяті жертв Другої Світової війни. Пам’яті незагоєні рани.

Сьогодні, восьмого травня 2015, ми згадували своє майбутнє. Я не помилилась – майбутнє. Бо наші рідні, ті, хто стали жертвами Другої світової війни, живуть в нас, продовжуються, мріють… Так, як і ми будемо жити в наших дітях та онуках. 
Це був вечір спогадів. І, як виявилося, кожному з присутніх було що розказати. Знаєте, коли вечір планували, то вирішили, що будемо називати імена своїх рідних, а коли почали говорити, то імен не було – були тато і мама, дідусь, прабабця, дядько та двоюрідна бабуся, тітка чоловіка, сестра матері… Ми дивилися в очі одне одному – імена не були потрібні, бо ті, про кого ми розмовляли, дивилися в наші душі через своїх нащадків, через нас. 
Війна – це злочин. Завжди злочин. Війна не потрібна людям, але її розв’язують ті, хто марить владою та грошима. Такою була й друга світова… Вони хотіли жити, просто жити, кохатися, народжувати дітей, вирощувати хліб, писати вірші або летіти до зірок. Замість цього… вони вмирали. Всі, чиє життя припало на той час – жертви війни. І ті, хто воював, і ті, хто виживав. Ті, хто став героями – вони такі ж жертви, бо хіба це було їм потрібно? Хіба вони хотіли воювати? Вони вимушені були іти, вбивати і намагатися вижити.
Ми згадували те, що розповідали нам наші рідні, те, що збереглося в дивом знайдених сімейних документах.
...Про тата, який був хлопчиною, по якому стріляли фашисти просто так, заради забавки, і котрого німці годували та пригощали цукерками. 
…Про дідуся – як ненавидів він війну, бо вона відняла в нього те, що робило його іншім. Війна змінила світогляд людини, випустила з душі на волю якості, що краще було б тривати й далі нерозвиненими.
…Про діда з бабцею, що партизанили у Білорусі…
… Про батька, який пройшов всю війну, починаючи з 1939 року та повернувся у 1946…
…Про маму, яка з казанком чекала біля німецької кухні, де дітей годували солодкою кашею з ізюмом…
…Про батька, якій вижив у блокадному Ленінграді, а в 1990 роках отримував харчові посилки з Німеччини, як блокадник…
…Про дядька, що воював в УПА, а потім одружився з донькою наглядача у тюрмі…
…Про маму, що була в окупації, писала щоденники, які зараз не дадуть просто так замовчати правду…
…Про священників, які виконували свій обов’язок і платили за це своїм життям – через нелюдськи катування …
І знов про батька, про діда, про маму…
Нам треба було виговорити все, що наболіло. 
Пройшло сімдесят років з того часу, як фашистська Німеччина вимушена були підписати Акт про капітуляцію – це трапилось восьмого травня 1945 року. І це була Перемога над фашизмом.
Та тільки наші рідні, які жили та воювали тоді, дуже не любили згадувати про ті часи. Не любили свої нагороди, не розповідали про бої та перемоги. Нормальна людина не може пишатися біллю. Шалена кількість людей загинула – хто каже п’ятдесят два мільйони, хто шістдесят. Навіть неможливо уявити собі цю кількість. 
Тому ми не святкували – ми згадували. Були й сльози, хоч і минуло сімдесят років. Ми згадували своїх рідних – а тут немає терміну давнини. Було з чого й посміятися.
А найкраще це те, що нам було тепло й затишно разом. Хотілося розказувати, ділитися чимось дуже заповітним.
І в нас були квіти, музика, фотографії наших рідних і здається, крихтинки щастя – бо ми пам’ятаємо. А це означає, що нас не перемогти, і ми разом.

(Текст - О.Білоус, фото - Р.Дмитриченко)